Вежа, туф і вапняк: історія в камені

Вінницька водонапірна вежа — це не просто споруда. Це міський символ, що дивиться на Європейську площу вже понад сто років. Зведена у 1911 році, реконструйована у 80-х, сьогодні вона приймає відвідувачів як музей. І саме тоді, під час реконструкції, у її стінах з’явились цікаві оздоблювальні матеріали, які варто роздивитися уважніше.

Знайомі плити з минулого

Внутрішнє оздоблення вежі виконано з каменю, який добре знайомий багатьом — навіть якщо ви не знали його назви.

— Вірменський туф — легкий, пористий, з легким рожевим або бордовим відтінком. Його настільки багато у Вірменії, що в Ленінакані свого часу працював завод, який виготовляв спеціальні машини для розпилювання саме туфу. А вже звідти він їздив по всьому СРСР.

— Жетибайський вапняк — з Казахстану. Камінь, у якому видно справжнісінькі раковини! У прямому сенсі. Плити виглядають так, ніби їх вирізали зі стародавнього морського дна.

Побачив — впізнав

Поки ми працювали з фото, кілька колег одразу згадали:
“Такі ж плити — у коридорах ВНТУ”,
“І у ‘Книжці’ в центрі міста — ті самі текстури”.

І правда. У радянські часи такі матеріали використовували всюди, де треба було швидко й масово: університети, лікарні, вокзали, адмінбудівлі, під’їзди…

Камінь, який говорить

Ці оздоблювальні матеріали стали майже непомітними — як тло, яке з нами десятиліттями. Але якщо придивитися, в них можна побачити набагато більше:
— не лише технічну необхідність
— а ще естетику епохи
— і навіть спробу прикрасити буденне

Сьогодні ми знаємо їхню назву, походження і навіть логістику їхньої подорожі. Але головне — ми знаємо, що вони досі серед нас. У стінах, коридорах і сходових клітках.

Варто лиш підняти очі — і побачити.