«100 мільйонів збитків державі»: чи завжди збитки є збитками?
Останнім часом у медіапросторі дедалі частіше з’являються гучні заголовки: «Завдано збитків державі від незаконного видобутку надр на десятки та сотні мільйонів гривень».
Цифрові показники вражають. Проте за лаштунками гучних публікацій майже ніколи не пояснюють головного: як саме виникають ці астрономічні суми і чи мають вони відношення до реальних втрат держави?
Аналіз судової практики свідчить, що більшість подібних справ стосуються не абстрактних «чорних копачів», а діючих надрокористувачів. Маючи спецдозволи, сплачуючи податки та ренту, вони свідомо чи через недбалість виходять за межі дозволеної ділянки.
Давайте без ілюзій: такі порушники — далеко не «бідні жертви». Вони заступили за червону лінію, порушили закон і мають понести за це відповідальність.
Держава вже має для цього всі суворі важелі:
Окрім покарання, винний зобов’язаний повністю відшкодувати державі завдані збитки. Але саме на етапі їх розрахунку юридична логіка починає руйнуватися.
Нараховуючи «збитки», контролюючі органи керуються підзаконним актом — Методикою визначення розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного користування надрами (Наказ Міндовкілля від 15.09.2022 № 366).
Порівняння обсягів незаконного видобутку в матеріалах реальних справ із середньою ринковою вартістю корисних копалин виявляє дивний парадокс: суми збитків за цією Методикою у 5–10 разів перевищують ринкову вартість усього фактично видобутого матеріалу. Причина такого розриву — використання в формулах дискреційних коефіцієнтів та штучної кратності.
Людина без дозволу зайшла в чужий сад і зірвала яблуко вартістю 10 гривень.
Вона порушник? Безумовно. Вона має компенсувати вартість яблука та отримати суворе покарання — штраф чи навіть кримінальний строк, якщо це передбачено законом.
Але якщо за нормативною формулою це яблуко раптом оцінюють у 1 000 гривень, це перестає бути відшкодуванням шкоди. Це покарання, замасковане під розрахунок.
У праві інститути покарання та відшкодування шкоди мають принципово різну мету і підпорядкування:
І тут криється головна юридична колізія: наказ міністерства покликаний розраховувати реальні збитки, завдані державі, а не встановлювати каральні коефіцієнти і під виглядом «збитків» вводити додаткові замасковані штрафи.
Визначати розміри покарань, штрафів та кримінальної відповідальності — це виключна компетенція Закону (Верховної Ради України), а не відомчих інструкцій чи Наказу Міндовкілля.
Самовільне надрокористування має жорстко присікатися, а порушники — відповідати за всією суворістю закону. Ніяких виправдань для них бути не може.
Проте визначати покарання має Закон, а Наказ — рахувати реальні збитки.
Справедлива й передбачувана система покарань зміцнює законність. Натомість спроба підмінити Закон відомчими формулами та малювати фантомні мільйони під виглядом «шкоди» підриває саму суть правосуддя, створює хаос у галузі та не має нічого спільного з реальним захистом інтересів держави.