«100 мільйонів збитків державі»: чи завжди збитки є збитками?
Останнім часом у медіапросторі дедалі частіше з’являються гучні заголовки: «Завдано збитків державі від незаконного видобутку надр на десятки та сотні мільйонів гривень».
Цифрові показники вражають. Проте за лаштунками гучних публікацій майже ніколи не пояснюють головного: як саме виникають ці астрономічні суми і чи мають вони відношення до реальних втрат держави?
Аналіз судової практики свідчить, що більшість подібних справ стосуються не абстрактних «чорних копачів», а діючих надрокористувачів. Маючи спецдозволи, сплачуючи податки та ренту, вони свідомо чи через недбалість виходять за межі дозволеної ділянки.
Давайте без ілюзій: такі порушники — далеко не «бідні жертви». Вони заступили за червону лінію, порушили закон і мають понести за це відповідальність.
Держава вже має для цього всі суворі важелі:
Кримінальна відповідальність (ст. 240 КК України): передбачає штрафи, обмеження чи позбавлення волі. Адміністративні та господарські заходи: зупинення робіт, анулювання спецдозволів, конфіскація техніки та видобутої сировини.Окрім покарання, винний зобов’язаний повністю відшкодувати державі завдані збитки. Але саме на етапі їх розрахунку юридична логіка починає руйнуватися.
Математика проти економічної реальностіНараховуючи «збитки», контролюючі органи керуються підзаконним актом — Методикою визначення розмірів відшкодування збитків, заподіяних державі внаслідок самовільного користування надрами (Наказ Міндовкілля від 15.09.2022 № 366).
Порівняння обсягів незаконного видобутку в матеріалах реальних справ із середньою ринковою вартістю корисних копалин виявляє дивний парадокс: суми збитків за цією Методикою у 5–10 разів перевищують ринкову вартість усього фактично видобутого матеріалу. Причина такого розриву — використання в формулах дискреційних коефіцієнтів та штучної кратності.
Простий приклад:Людина без дозволу зайшла в чужий сад і зірвала яблуко вартістю 10 гривень.
Вона порушник? Безумовно. Вона має компенсувати вартість яблука та отримати суворе покарання — штраф чи навіть кримінальний строк, якщо це передбачено законом.
Але якщо за нормативною формулою це яблуко раптом оцінюють у 1 000 гривень, це перестає бути відшкодуванням шкоди. Це покарання, замасковане під розрахунок.
Порушення Конституційного принципу: хто має право карати?У праві інститути покарання та відшкодування шкоди мають принципово різну мету і підпорядкування:
Збитки мають ВИКЛЮЧНО КОМПЕНСАТОРНИЙ характер. Вони покликані повернути державі лише те, що вона реально втратила: вартість корисних копалин у надрах, несплачену ренту, податки чи задокументовану екологічну шкоду.
Покарання та штрафні санкції встановлюються ВИКЛЮЧНО ЗАКОНОМ.І тут криється головна юридична колізія: наказ міністерства покликаний розраховувати реальні збитки, завдані державі, а не встановлювати каральні коефіцієнти і під виглядом «збитків» вводити додаткові замасковані штрафи.
Визначати розміри покарань, штрафів та кримінальної відповідальності — це виключна компетенція Закону (Верховної Ради України), а не відомчих інструкцій чи Наказу Міндовкілля.
ВисновокСамовільне надрокористування має жорстко присікатися, а порушники — відповідати за всією суворістю закону. Ніяких виправдань для них бути не може.
Проте визначати покарання має Закон, а Наказ — рахувати реальні збитки.
Справедлива й передбачувана система покарань зміцнює законність. Натомість спроба підмінити Закон відомчими формулами та малювати фантомні мільйони під виглядом «шкоди» підриває саму суть правосуддя, створює хаос у галузі та не має нічого спільного з реальним захистом інтересів держави.